Клубочек
Стихи Проза Фото Живопись Музыка Конкурсы Кафедра Золотые строки Публикации авторов Форум
О сайте
Контакты Очевидец Клубочек в лицах Поэтический словарь Вопросы и ответы Книга месяца Слава Царствия Твоего
Главная - Стихи - Семен Венцимеров - Таке звичайне життя-11. Додому...
Семен Венцимеров

Таке звичайне життя-11. Додому...




* * *

А Сашки Левеншуса больше нет,
Чернявого, носатого братишки.
На облаках души веселой след
И вот – в моей рождающейся книжке.

Жил на Красноармейской. Далеко
От нашенской школенки на Нагорной.
Сын слесаря. Но сердцем высоко
Взмывал над той действительностью вздорной,

Где априори социум решал,
В какую нас запихивать ячейку...
А преданнейший Сашка возвышал,
Чего бы ни касался, все... На шейку

Сидящей впереди глядел в упор
Соклассницы – и заявлял с восторгом:
Влюблен, мол, в Тоню – и напрасен спор...
Умел дружить... Внимательным и зорким

Был в дружбе... Чутким сердцем распознал
Мой интерес, еще неявный, к рифме:
-- Пиши стихотворенье! – приказал,
К галере творчества приговорив, -- мне.

И вот – остались первых две строки –
Такие неуклюжие, смешные,
Из-под моей поплывшие руки,
Не обо мне. Да вот они, родные:

Здравствуй, Тоня, дорогуша!
Я влюблен в тебя по уши...

С тех пор уже я тысячи страниц
Сложил, от личных болей отрешившись,
Во славу Черновцов (и Черновиц),
В друзей незримо перевоплотившись.

А первые две строчки – за него,
За Сашку Левеншуса – и про Тоню.
Две строчки помню, больше ничего.
Сижу сейчвс, прикрыв глаза ладонью.

То этот, то другой летит стоп-кадр.
Вот он на сцене в бессловесной рольке –
Похаживал в любительский театр...
В калейдоскопе сдвинутся осколки –

Три брата вспоминаются его,
Три Левеншусика на Театралке,
Чернявых и носатых... Отчего
Воспоминанья куцы так и жалки?

Сашок женился первым – и, увы, --
Не на сокласснице – малютке Тоне.
На ком – не знаю. Кто-то до Москвы
Добросил весть мне... А сейчас на фоне

Всех новостей печальная пришла...
А я вот не успел согреть стихами
Его судьбу. Какой она была?
Легли дороги и лета меж нами.

Из класса первым он от нас ушел...
Пусть радуется там, в духовном мире:
Мы помним. Был он прост и не был зол.
И наша память в неземном эфире

Летит к нему, хранящая любовь...
Прости ему, Господь, грехи земные.
Пусть, по молитве нашей, вновь и вновь
Он примет школьной дружбы позывные...

* * *

Середньо вчиться вiн. Хоча
Читає навiть на уроках.
Одного разу «читача»
Та звичка пiдвела. З жорстоких

Був найжорстокiшим з дiтьми
Директор Шнайдер. Вiн iсторик.
Та начебто весь час в пiтьмi –
Неадекватний. Валя Котик –

Вiдомий пiонер-герой –
Герой Радянського Союзу –
Прославлений у свiтi бой,
Мучачо, кнабе, клук вiд шлюзу,

Що повертає на урок
Увагу хлопця вiдвертає.
Тихенько Шнайдер у куток
Пройшов, а хлопець все читає.

Директор кинувся як вовк
На зайця, вiдiбрав ту книжку.
Кричав i лиш тодi замовк,
Коли вже почував задишку.

-- Все, бiльше в школу не приходь.
Ти виключений! – рiк хлопчинi.
Хто допоможе? Лиш Господь.
У школi я за нього нинi.

Хлопчина навiть не просив.
Сидiв похнюпившись у класi.
Де жарти, хлопче? Де твiй спiв?
Мовчить – i тiльки по гримасi

Уважний може розрiзнить,
Що плач вiн стримує зусиллям
Великим... З хлопцем так чинить
Не можна. Нi, не дам бацилам

Зневаги душу загубить.
Пiшла до Шнайдера.
-- Рiзницю
Вже час людинi розумiть:
Це школа. В сталiнську в’язницю

Її вже не перетворить.
Себе у вiцi цього хлопця
Згадайте: чи запроторить
Себе в бiду хотiли б? –
Ось ця

Нещасна книжка на столi…
Не знає, як реагувати
На мене Шнайдер. Очi злi
I страх не може приховати –

Як всi пiдступнi – боягуз.
Вiдкритий опiр – i злякався.
Колишнiй берiєвський гнус --
У школу вiд життя сховався.

-- То знайте: хлопця не вiддам. --
Беру зi столу бiдну книжку.
Не знає, що казати хам.
Програв. Боїться корчить «шишку»...

Пiшла. Хлопчинi вiддала.
-- Забудь. Лишаєшся у школi… --
У Шнайдера гримаса зла.
Чи заспокоїться поволi

Чи буде жалiти потай?
Побачимо. Та все одно я
Iнакше не могла. Нехай
Все буде так, як хоче доля...

Новий для вчителя урок,
Даруючий безцiнний досвiд....
Яскравий спогад – Хуторок.
Педагогiчний творчий досвiт.

... А нiмцi рухались на схiд.
Фронт наближався – i чекiсти
I комунiсти, вже як слiл
Наляканi:
-- Поганi вiстi... –

Спочатку сiм’ї почали
Похапцем вiдправлять подалi,
А незабаром в тил пiшли,
Iнакше кажучи – тiкали

Й самi... Лишили винний склад,
Галетну фабтику... Пан Юзеф
Максимович:
-- Воно невлад...
Ти б i сама до когось в кузов

Привлаштувалась... А менi
Нiяк не можна залишатись:
Евреїв вciх[ пiдряд вони
Нелюдськи нищать, ще й пишатись

Не соромно їм: «юденфрай» --
У Львовi вже оголосили,
Еврейському поклавши край... –
-- Я розумiю...
-- Пiдкосили

Поганi вiстi: Станiслав
Теж «юденфрай»... Донька, дружина...
У них єврей не має прав
Лишитись жити... Україна

Загарблена... Я не солдат,
А лiкар i, пробач, тiкаю.
А ти?
-- Зi мною буде лад.
Додому якось доблукаю...

Куди поїдете?
-- В Ташкент
До брата.... Маю ще прохання.
Ось лист. Коли уже ущент
Закiнчиться оце... (зiтхання),

То вiдiшли у Станiслав… --
Адреса гетто на конвертi…
-- Можливо, смерть життям поправ...
Хоч... (знов зiтхання) – i вiдвертi

Cльозинки на його щоках...
Нервує навiть сiрий коник –
Тремтяча шкiра на боках.
I заїржав...
--Оце нам дзвоник.

Слiд перевiпити вiзок...
Вiзьми хоча б оце на згадку,
Мiй «English». Но! –
I перший крок
Зробили троє: кiнь брущатку

Копитом чорним вiдштовхнув, --
Заторохтiв вiзок скрипливо.
Розгублено менi кивнув
Нещасний лiкар сиротливо

I за конем пошкандибав.
Покрокувала з ними разом
I я. Та в мене менше прав.
Не час, щоб волю дать образам.

Перерiзала путь вiзку.
Неначе долю – залiзниця.
Команду чуємо рiзку:
-- Назад! –
Менi.
Яка рiзниця, --

Здавалося б. Стояв солдат
Озброєний на перехрестi
I втомлено гукав:
-- Назад! –
Пан Юзеф тихо честь по честi

Став вiддалятися i був
Уже неблизько незабаром.
Тривожний вiтерець подув –
I вiн здригнувся... Чуйним даром

Душевностi його Господь
Вiдзначив... Я услiд дивилась
З-за залiзницi. Прохолодь
По-над потилицею вилась.

Вiн озирнувся: я стою.
-- Тпру! – хутко зупинив конячку,
Пiшов у сторону мою –
Не мiг покинути землячку.

Солдат до мене допустив,
Ми попрощалися... навiки.
Отим поверненням згустив,
Напевне карму... Чи є лiки

Вiд болю лавових скорбот?
Коли Донеччину звiльнили,
Запрацювала пошта. От:
-- Ну, як вам на Кубанi, милi? --

Галинi в Хуторок листа
В надiях свiтлих написала.
Менi вiдповiдає та
На щирiй мовi… Наче жала

Розлючених ста тисяч змiй
Встромилися зненацька в серце:
«Спить вiчним сном пан Юзеф»...—
Їй,
Як I менi пекучим перцем

В цю мить палило душу всю...
З Галиною зустрiлись потiм
У Чернiвцях... Детально цю
Трагедiю, щоб тим скорботам

Не закiнчитися в життi,
Менi оповiда Галина:
-- Пан Юзеф... Його вбили тi,
З ким вiн поїхав. Бо змiїна

У покидькiв була мета:
Забрати у сердеги грошi
Й коштовностi...
-- Та ж звiдки? Та
Людина почуття хорошi

Несла до кожного...
-- Отож
Воно й було. Мерзеннi вбивцi!
Вчинили лiкаревi зло,
А грошей не знайшли у скриньцi... --

Галина їде в Станiслав.
Заїхала мене провiдать
У Чернiвцi – i cеред справ
Знайшла у облВНО. Поiхать,

На жаль, не можу з нею. Тут
Занурилася вся у справи...
А в Станiславi iнститут
Педагогiчний в добрiй славi…

Ретельно зберiгаю лист
Печальний з Хуторка понинi.
Була людина. Мала хист
До дружби. I нема людини...

Подiї дивнi в Хуторку:
На фабрицi склади вiдкрили..
I мешканцi беруть муку
I цукор у мiшках... Щосили

Заготовляють, бо вiйна.
Подбати треба про майбутнє.
Бо з голодом завжди вона
Пов’язана i щоб у скрутне

Становище не завести
Сiм’ю – i надалася змога,
Продукти треба завезти
У хату. Бiльше. Якомога

Спритнiше, швидше... У вiзках,
У тачцi, на плечах мiшечки...
Лишитись без продуктiв – жах!
У час бiди – без суперечки....

Вiйна – бiди найглибше дно.
А люди, що з мiшками – радi…
Менi цiкаво, як вино
Тут зберiгалося у складi.

Там вже николо не було.
Рядами – величезнi бочки.
Все, що хотiло, узяло
До хат вже селище... Рядочки

Порожнiх пляшок у кутку.
Взяла собi вина у пляшку,
Вiдкривши бочки кран – й ку-ку!
Пiшла допомагати тачку

Мiшками навантажити
Солдатцi-Вiрi – господинi –
З мукою, цукром...
-- Як їх... тi...
Галети вiзьмемо. Дитинi –

Як ласощi…
-- Тодi берем
Ще й печиво!... --
Нелегка тачка.
Удвох з натугою везем.
Перетрудилась, як крiпачка,

А сенс? Не розумiю, як
Залишусь тут при чуждiй владi.
Навiщо? Явно сенсу брак.
Батьки були б напевно радi

Якби я повернулась. Їм
Було б спокiйнiше напевно
Хоча б за мене... Грiм i дим
Десь там, де бiй, а тут – даремно

Прислухуватись... Нi, не чуть...
Нi нiмцiв нi своїх не видно.
Нi «мессершмiдти» не гудуть,
Не б’ють гармати... Жалюгiдно

Сховались i замокли пси.
Затишшя... Неминуча буря.
Це добре розумiють всi...
Друг подорожнього – цибуля,

Галети, згорточок речей,
I заповiтно-ваговитий
Нєкрасов. «English». Cум очей...
I вийшла вже на шлях розбитий

Самотня. Буду крокувать
На захiд сонця безупинно.
Додому. Можна поспiвать...
Хвилини так повiльноплинно

Пересуваються... Тепер
Сама рiшучостi дивуюсь
Себе тодiшньої... Ма шер!
За себе нинi вже хвилююсь,

Що не злякалася одна
В далеку рушити дорогу.
Адже ж не гра була – вiйна.
I мушу дякувати Богу,

Що на шляху берiг мене...
Я йшла i йшла. Не сумнiвалась.
Вперед не лютий страх жене.
Тодi i думки не злякалась,

Що треба буде перейти
I Дон i фронт... Я крокувала
Додому... Вперше у життi.
I страху, нi, не вiдчувала...

Доволi довго йшла одна.
В степу нi душечки i тихо.
Згадав Всевишнiй, що вiйна
I щоб не пiдступило лихо,

Послав супутника менi.
Цей – рокiв тридцяти. Високий.
Плечистий... Може увi снi
Колись побачу: ясноокий

Вiдмiнно вдягнений...
-- А звуть
Мене Миколою... Приємно,
Що є з ким роздiлити путь.... –
Невипадково, недаремно

Микола виник на шляху.
Вiн вчитель i директор школи.
Бог подивився у цеху,
Побачив у душi Миколи:

Вiн справдi гiдний чоловiк --
I вiдiслав його в дорогу
Водночас... Правильний мужик,
Надiйний, дякувати Богу...

Пiшли на захiд ми удвох.
Микола – в Вiнницю. Пiзнiше
Приєднується ще й дiдок –
Земляк з Донеччини... Ранiше,

Коли йшла по степу одна,
Не мала страху. А тим паче
Тепер утрьох... Не дивини,
Що мовиш ти до нас, козаче,

На щирiй мовi. Козаки –
Нащадки давнiх запорожцiв.
Коли всi сiчовi полки
Свободолюбних переможцiв

Звелiла Катерина гнать,
Пiшла частина до султана,
Пiдсиливши турецьку рать.
Про це нагадує весняна

Весела i ледь-ледь сумна
Чудова опера... Лiбретто!
А музика!!! Така одна
У свiтi опера. В поета

I композитора одне
Iм’я i прiзвище. I вперше
Сам в нiй спiвав... Та головне
Цiєю оперою стер вже

Славетний оперний спiвак
Ту бiлу пляму у народнiй
Культурi... Вiдтодi Гулак...
Так, Артемовський, вiчно модний,

Улюблений... Козачий люд
Не весь пiшов туди, одначе.
Тому i спiв на мовi люб
Хлоп’там в Хуторку, козаче,

Що бiльшiсть запорiжцiв степ
Кубанський обживала дружно.
Козацький плуг, козацький цеп
I шабля – бо прийшли оружно –

I вcтали села i мicта.
I залунала наша мова –
Її синонiм – красота –
В кубанських школах так чудово.

Ще за декаду до вiйни
Учителi укр.мови вчились
У педучилищу. Вони
У крайпедiститут ломились:

Був знаменитий факультет
Укр. мови i лiтератури...
На цьому фонi пiетет
До пiснi й iншої фактури,

Яку з собою в Хуторок
Принесла я, двадцятирiчна,
Ще зрозумiлiший... Стрибок
В iсторiю... Хоч усебiчна

Вона не може не лякать.
Коли населення «совєти»
Хотiли перерахувать,
То силували, щоб прикмети

Тут «українщини» ущерть
Iз пам’ятi кубанцiв стерти,
Писатись – (бо iнакше – смерть!) --
Їм росiянами. I cмертi

Насправдi вiддавали тих,
Вiдкидавших те «росiянство»
Одноплемiнникiв моїх,
Совєцьке презиравших панство...

Хоч у мiсцевих паспортах
Завжди писали «росiянин»,
Та всюди в селах i мiстах
Лунала мова. I «хазяїн»

Нiчого з цим зробить не мiг.
I ось коли в кубанських селах
Ми втрьох вступали на порiг
I з наших вуст в отих оселях

Лунала мова, всюди нас
Селяни як своїх стрiчали.
Був щедрий хлiб i добрий «квас» --
У кожнiй хатi частували

Й приймали на нiч... Перейшли
Повiльно до донських козакiв –
I пушкtнськи рядки взяли --
Й згадались в силу тайних знакiв...

Блеща средь полей широких,
Вон он льется!.. Здраствуй. Дон!
От сынов твоих далеких
Я привез тебе поклон...

Ми Дон спокiйно перешли,
Що нас ранiше турбувало.
В Донеччину стежки вели.
Iти вже залишилось мало.

Там попереду вже Донецьк.
Вантажiвка йшла по дорозi
I зупинилася... Кiнець?
Кабiна вiдчинилась... Хтось i

Про всякi б жахи розповiв.
Я, як було, оповiдаю.
Солдатик-нiмець запросив
У кузов... На руках злiтаю

Миколи пiр’ячком туди.
Тут пiдiйшли якiсь селяни
I жодний не боявсь бiди
Поїхали! А алемани –

Два хлопця-нiмця молодих,
Не заподiли нам кривди
Я буду згадувати їх
З подякою завжди. До крипти.

В Донецку нiмцi LKW*
Cвiй зупинили. Їм звертати
Убiк... Душа додому зве.
Ще верств iз тридцять крокувати.

*Lastkraftwagen (нiм.) – вантажiвка.

Подякували нiмцям всi.
Дiдок-супутник розпрощався –
Чи ще зустрiнем на Русi? –
До себе на село подався.

А ми з Миколою знайшли
До Новотроїцька дорогу...
В Донецьку вулицi були
Зруйнованi ущент....
Їй-Богу,

Не мали розуму вождi,
Що розмiстили в центрi мiста
Завод металургiйний. Тi,
На кому сукня бiла, чиста,

Її забарвлять сiрим вмить.
Шевченкiвське кiно поблизу,
Напроти – опера... Заждiть –
Переживем воєнну кризу...

В Донецьку родичi мої
В околичному мiсцi жили,
Де вiльно дихати могли –
Повiтря там неначе мили...

До Новотроїцька всього
Верств тiльки тридцять вiд Донецька...
Микола... Чуйностi його
Я вдячна:
-- Щоби нi нiмецька

Нi iнша на путi бiда,
Тебе не зачепила, Лiдо,
Додому, доведу... –
Їзда
Втомила трохи. Краєвида

Знайомого вже на путi
Подробицями надихає
Донеччина.. Цiкаво йти:
Нiхто снаряди не шпурляє,

Не видно в небi лiтакiв –
Червонозорих, нi з хрестами,
Як у кубанських козакiв,
Так у донських i тут в нестямi

Нiхто не вiв шалений бiй,
Не руйнував сади i села.
Неначе край вiйнi самiй...
Иа ось нарештi i оселя,

Домiвка рiдна, де мене
Чекали i зустрiли радо
Рiдня, сусiди...
-- Хтоcь жене,
Миколо? Вiдпочиньте! Чадо

Додому наше привели,
Тож наберiться сил, спочиньте...
-- Ми з нею на шляху були
Як брат з сестрою...
-- То вiдриньте

Турботи...
-- Нi, не можу. Час
Мене в дорогу далi кличе.
Радiю, що доньку до вас
Привiв... Красиве, мальовниче

Село у вас... Мабудь колись
Я потiм ще сюди приїду...
Мене теж рiднi заждались –
Згадайте, як чекали Лiду... –

-- Ось тут у торбi пирiжки,
В дорогу, сало, помiдори,
Хлiб, найсвiжiшi огiрки...
-- Вам щиро дякую... --
Цi збори

Перед розлукою сумнi.
-- Оце – у Вiнницi адреса.. --
Кивнув розгублено менi,
Покрокував...
-- Якби колеса...

-- Як-небудь все одно дiйду.
Не проводжайте, Лiдо, далi... –
Всевишнiй, вiдверни бiду
Вiд хлопця, утоли пeчалi...

Прислати обiцяв листа...
Не знаю, чи дiйшов до рiдних
Крiзь всi тi села i мiста,
Всю Україну у похiдних

Колонах з iншими, хто йшов
Зi сходу до своїх на захiд.
А я в домiвцi рiднiй знов.
I не шукаю навiть заклад

Навчальний де б могла дiтей
До мови i лiтератури
Знов привертати, щоб людей
Виховувати, доки щури-

Загарбники не побiжать.
В селi завжди багато працi:
Орати, боронити, жать –
Нiхто не принесе на тацi

Готовий хлiб i ковбасу...
I я у полi й на городi
З ciм’єю хрест сiльський несу –
I нам нiхто не скаже:
-- Годi,

Вже вiдпочиньте! –
Бо труди
Селянськi справдi нескiнченнi.
Та цi труди нас вiд бiди
Охороняють... Хлiб у жменi

Cмачнiший, коли знаєш: свiй.
Тимчасом рiк вже сорок третiй
Пiшов пiд осiнь...
Гучний бiй...
Хто в погреб, хто у очеретi

Сховався. Вересень. Донецьк
Так визволяють – канонада..
Вже восьме. Нiмцi – хай їм грець! –
Кивають п’ятами. Армада

Росiйська наступає. Час
Атаки дуже небеспечний:
Бо помилково можуть нас –
Снаряд дурний i безсердечний –

Cумiсно з хатою вразить.
Сiм’я у погребi. Я в лiжку
У хатi. Бо нога болить.
Поранила – i cильно – нiжку.

У небi – гуркiт лiтакiв,
Снарядiв гуркiт. Добрий ангел
Мене у хатi захистив.
Фронт посувався. Центр i фланги

Перемiстились уперед...
I почалися днi чекання.
Знов з бiльшовизмом тет-а-тет.
Пригнiчених людей зiтхання.

Бо, як осiгннього дождя
Велика хмара неминуча,
Отак i помста вiд вождя
Не забарилася... Пекуча

На серцi туга. У штрафну
Забрали батька смертну роту
Беззбройну... I лиш на одну
Атаку ту сiльську пiхоту

Було призначено... Лягли
У полi новотроїчани.
А що ж вони iще могли?
Загинули однополчани...

Американський генерал
Спитав у Жукова пiзнiше,
Чом клав у полi наповал
Солдат безжально? Книжка пише,

Що волковоодець вiдповiв:
-- Хохли. Навiщо їх жалiти? –
Отак вiн пiдсумки пiдвiв.
Бездарний – нiде правди дiти –

Такий кривавий командир.
Тавро на новотроїчанах:
-- Пiд нiмцем був? Ти дезертир! –
Розгубленiсть в односiльчанах

Думки породжує сумнi.
Загарбник нiмець дав нам жити,
Селянам, у минулi днi
Пристойно – ніде правди діти.

А «нашi» у голодомор
Запроторили бiльшовицький
Знов Україну – i терор
Розпочали... Богдан Хмельницький

На тому свiтi жалкував,
Напевно, що дiйшов до злуки.
Цар Україну згвалтував,
А бiльшовизм на шиї руки

Її жорстокi знов зчепив...
В одному з кабiнетiв ради
НКВС-iвець засiв –
Опора сталiнської влади.

Почав допитувати всiх:
Чим в окупацiї займався,
Чи «спiвробiтничав»?... Цей грiх
Негайно табором карався.

-- Хто спiвробiтничав, донось –
З сусiдiв, рiдних i знайомих?
Дай свiдчення хоч на когось...
Була у партизан в загонах? –

(Де б їм сховатись у степу?
Чи на городi в кукурудзi?
Чи у солом’яну копу,
Чи у сiнний стiжок на лузi?) –

Мене допитували теж...
-- Нiчого про людей не знаю... –
Вiн ловить в плетиво мереж
Психологiчних... Уникаю

Пiдступних пасток:
-- Я була
В евакуацiї... Не знаю,
Бо тут пiд нiмцем не жила... --
Лиш так на всi вiдповiдаю

Питання... Ткнув менi пiд нiс
Пожовклий папiрець:
-- Читала
Оцю листiвку вражу? –
-- Нi.
-- Засвiдчив Гонтар: роздавала

Її сусiдям i йому
Дала читати.
-- Не давала
Нiкому... –
I за це в тюрму
Чи то у жах лiсоповала

Запроторили би мене?...
-- Про що у тiй листiвцi йдеться? –
Розлючений, вiн ледве не
Кричить. Не знаю, як вдається

Вiд крику втриматись йому:
-- Що древня Русь – це Україна... –
Тут пастка, що веде в тюрму.
Я знаю, що сказать повинна:

Що Київська прадавня Русь –
Праматiр братнiх трьох народiв –
У пастку я не попадусь.
Хоч ясно, що до патрiотiв

Вiн не належав, та його
До нацiоналiстiв-злиднiв
Причислили i самого
Забрали через кiлька тижнiв –

Так повернулося воно...
В колгосп селяни «добровiльно»
Колись розiбране майно
Зносили нехотя повiльно.

Два роки тим майном вони
Користувалися умiло
При нiмцях -- й жили як пани.
В колгоспi знов життя збiднiло.

У Новотроїцьку їх – два.
(Є ще у селищi кар’єри.) –
В одному мама -- ланкова –
Високий ступiнь для кар’єри.


Я працювала перший час
У п’ятдесят ще й шостiй школi
Донецька. У анкетах нас, --
Що ображало мимоволi, --

Писати заставляли: ми
У окупованiй лишились
Частинi -- привiд для тюрми? –
Можливо в нiй би опинились,

Якби так вчасно не помер
Диктатор параноїдальний.
Спочатку б вiн євреїв зжер.
Уже весь апарат каральний

Приготувався на Таймир
Запроторити люд єврейський
Пiд пропаганду «Ми за мир!»,
Що фюрер розпочав нiмецький,

Збирався завершить грузин,
Кремлiвський Дракула кривавий,
Несамовитий вражий син.
Хтось, кажуть, отруїв. Був правий...

Володi дев’ятнадцять. Вiн
Є фiнiнспектором в районi.
Микола – в школi. Ще з колiн
Матусi – поруч на ослонi --

Нiнуся не бажає злiзть.
Вона мала. Нехай зростає
У мирi, кашку з ложки їсть,
Нiчого про вiйну не знає...

    

Жанр: Поэма
Форма: Рифмованное с классическим размером
Тематика: Дружеское, Историческое


© Copyright: Семен Венцимеров Отправить личное сообщение , 2008

предыдущее  следующее


Напишите свой комментарий.
Тема:
Текст*:
Логин* Пароль*

* - это поле не оставляйте пустым


Главная - Стихи - Семен Венцимеров - Таке звичайне життя-11. Додому...

Rambler's Top100
Copyright © 2003-2015
clubochek.ru