Клубочек
Стихи Проза Фото Живопись Музыка Конкурсы Кафедра Золотые строки Публикации авторов Форум
О сайте
Контакты Очевидец Клубочек в лицах Поэтический словарь Вопросы и ответы Книга месяца Слава Царствия Твоего
Главная - Стихи - Семен Венцимеров - Таке звичайне життя-5. Родичi. Як я стала чернiвчанкою...
Семен Венцимеров

Таке звичайне життя-5. Родичi. Як я стала чернiвчанкою...



Iз предкiв маминих ще був
I шляхтич Станiслав Ольховський.
Багато хто це ймено чув,
Бо дисидент анти-московський

З царем вiдважно воював.
Учасник польського повстання
За грати запхнутий, щоб знав...
Пiзнiше, хоч не мав бажання,

Та, власне, хто його питав:
-- Зiслать у Катеринославську
Губернiю, позбавить прав!... –
Репрезентує рису хвацьку

З рис успадкованих усiх.
Вiд Станiслава рiд Ольховських
Пiшов. Я добре знаю їх.
На землях жили надднiпровських.

У Катеринославський край
Донецький входив теж спочатку.
Тож, доле, ти собi вiдкрай
У Новотроїцьку хоч хатку.

У мами четверо братiв,
Сестра. Матусю звуть Орина.
Свiт Миколаївна... Хотiв
Кат у Кремлi, щоб Україна

Померла з голоду... Вiдняв
Весь хлiб в народу у тридцятих...
Коли фашист на нас напав,
Серця кривавились в солдатах,

Бо кат кремлiвський дав наказ:
Спалити золоту пшеницю!
I спiвчуття нема до нас.
Запалювали хлiб, криницю

Труїли... Нищили завод,
Висаджували у повiтря
Донецькi шахти... А народ?
Замiсть голiв – пуста макитра

У тих, хто на народ плював...
I новотроїчан на бiйку
Вiдразу мобiлiзував,
Щоб вкоротити людям вiку.

Забрали всiх чоловiкiв -
Пiдлiткiв i cорокарiчних
Плач супроводжував не спiв
У декорацiях трагiчних

Нещасних, що пiшли з життя.
А батьковi уже за сорок –
I не взяли. Щоб у смiття
Перетворив людину ворог,

Не увели в iнобуття...
В селi, на щастя, пiдривати
Нема чого – i відплиття
Совєтiв можемо зв’язати

З придурком, що пiшов палить
Сiльську єдину нашу школу...
За це годилося би вбить...
-- Я – партизан! – волав...В стодолу

Його спочатку завели,
А потiм геть з села погнали
Пiд три чорти... В селi були
Розумнi тi, що керували:

Поля палити не дали,
Коней, корiвок не вiдняли.
А с Заходу нещаснi йшли,
Тi череди, що вiдганяли

За Волгу – так було їх жаль:
Їх не встигали подоїти.
В очах тварин любска печаль
I сльози... А куди подiти

Надоєне? Давали всiм
Те молоко, кого стрiчали,
Заносили у кожний дiм...
Корiвки жалiбно кричали...

Той плач тваринок означать
Єдине мiг тодi:
-- Рятуйте! –
Чи хтось людей мiг врятувать?
-- Хоч молоко те не зiпсуйте... --

Таким було гiрким на смак...
Добро колгоспне розiбрали,
Найперше – землю, а вiдтак,
Вже непогано виживали

Два роки – як за НЕП’у. Нас
У вереснi вiдвоювали,
Звiльнили -- був радiти час –
Вiд озвiрiлої навали.

Тепер вже забирали всiх
Чоловiкiв. Забрали тата.
Хоч вiн ще бiльше постарiв.
Ота совєцька влада клята

Їх запроторила в штрафну
Роздягнену беззбройну роту.
I не навчивши, як вiйну
Вести, селянську ту пiхоту

Пiд танки кинула в поля...
Лягли всi новотроїчани
Близ мiста Мелiтополя,
Загинули однополчани.

У Новотроїцьку стоїть
На сiльському майданi стела.
До неї пiдiйди на мить –
Безхитростна: бетон i цегла.

На нiй – у стовпчик – iмена
Односельчан -- їм вiчна пам’ять!
Їх вiд сiмей взяла вiйна –
Та бiль ще й нинi душi палить...

У мами – четверо братiв.
Так: Жорка. Митька. Ванька. Шурка –
Бабуся так звала. Злетiв
Георгiй Корсун наче курка

На пост партийного вождя
На оборонному заводi
В Донецьку... Є сiм’я... Життя
Вiв з Брониславою... Та – годi –

Вже вiдчувалася вiйна.
Завод виготовляв оружжя.
Була в Георгiя жона –
Єврейка... Радiсне подружжя

Родинно починало жить
Унас в селi. Коли хотiли
В кiно, то мене йшли просить
У мами... З Льончиком сидiли

Малим удвох. Давали нам
Багато печива, цукерок.
З’їдали ледь не килограм.
Та ще й узвару добрий келих...

Георгiй у Донецьк свою –
Квартиру вiд заводу дали –
Щасливу перевiз сiм’ю...
Все ближче, ближче час навали...

Привозили до нас в село
Щолiта Льоню... Це малого
У час навали i cпасло...
А Броня... Згинула небога –

Сусiди видали... Була
Ця жертва марна? Де вiдплата?
Чи не тому вiйна взяла
Пiзнiше жертвою i тата?

Я фотографiю знайшла.
На картцi тато з нею поруч –
Красивi, ясних два чола...
Спiзнилась бiдним Божа помiч...

Георгiй одружився знов.
Прийшла в сiм’ю Наталка з сином.
Хай буде щирою любов.
Любов сiм’ї – надiйним тилом...

В сiм’ї Георгiя жила
Бабуся «мамина» Марiя
Григорiвна. Вона була
З Ольховських – з гонором. Надiя

Її була лиш на «мiських»
Онукiв: Адика (Адольфа),
На Лiду Варчину... Сiльських
Нас зневажала:
-- З цього торфа

Нiщо не виросте... –
Життя
Насправдi показало iнше.
Побудували майбуття
Онуки-«селюки» мiцнiше.

Мiй брат Володя закiнчив
Icтфак у Чернiвцях, Микола,
Теж брат, механiком служив
У Новотроіцьку... Довкола

Дробильний чути агрегат,
Що виготавлював щебiнку –
На ньому працював мiй брат.
Якщо сестру назвати, Нiнку,

Нiнусю... Та – геодезист
З дипломом технiкуму... Нинi –
У Чернiвцях – I має хист:
Є добрим ангелом родинi…

Я... Спершу – Ворошиловград,
Де у учительскому вчилась.
Освiта вища – це диктат.
I я тодi не розгубилась:

У Станiславi cвiй диплом
Фiлологiчний захистила.
Крiм школи, взяти загалом,
Я рокiв десять щось учила:

Три роки потiм вiддала
У Чернiвцях на УМЛ’i
Icтфаку. Так до фаху йшла.
Чи не тому поэт в iмейлi

Про мене вiршi розсила?
А бабина онука Лiда,
Та, друга, Варчина, змогла
Цибулю продавати... Кривда

Бабусина вже вiдiйшла...
Сторiччя без одного року
Вона в родинi прожила –
I повернула душу Богу.

Брат Жорки Митька у вiйська
Був взятий ще хлопчиськом юним.
А потiм доля юнака
Нищiвним шляхом i отруйним

Шпурнула в лави ГПУ.
Вiн приїздив до нас у гостi.
-- Що вам дiстать? Муку, крупу? –
Весь у знайомствах, як коростi,

I cправдi дiставав усе,
Що не наказувала мама.
Ми добре розумiли: це
Найсправдi – величезна драма.

Дружина Юля в тi часи
Завiдує в бiблiотецi.
Я заздрю: може в нiй усi
Книжки читати... Я б там, дe цi

Багатства незбагненнi є,
Теж залюбки би працювала –
Таке уявлення моє.
В них влiтку радо гостювала.

Я старшокласниця уже.
I в Докучаєвскiй вчусь школi.
Вивчаю вiршi Беранже,
Шевченка, Пушкiна... Поволi

Йду вглиб поезiі... Мeнi
Пiдручникiв уже замало:
Цiкавить все про них. В тi днi
Книжок серйозних бракувало.

Коли я гостювала в них,
Шла вранцi до бiблiотеки,
Щоб загубитись помiж книг
До закриття... Численнi теки,

На них – книжки, книжки, книжки –
I я читаю i читаю
Про тих поетiв залюбки –
В незнаний всесвiт улiтаю...

Бабуся запишалась тим,
Що син працює в «установi»,
А що там робить вiн i з ким,
А чи на нiм багато кровi –

Про це у сина запитать
Вона, мабуть, не здогадалась.
Навряд чи став би доклвдать.
Лiта минули, як дiзналась:
.
I за Дмитром – мерцi, мерцi –
Прозорi привиди ходiли...
В сороковому в Чернiвцi
Дмитра по службi вiдрядили.

Бабуся, Юля, Адик з ним
Поїхали в те красне мiсто...
Щоб що робити? Що i з ким?
I впорядковане i чисте

Те мicто... Мешкання дали
У центрi... Зручне та чимале...
Тут першi пострiли... Втекли
В Донецьк вiд звiрської навали.

Сувора надiйшла пора.
В кисет насипано махорки,
На фронт вiдправлено Дмитра,
Бабуся перейшла до Жорки.

А Юля з Адиком жила
У рiдному селi з батьками.
Була вiйна. Бiда була.
Пора iз бiллю, не з квiтками...

Про себе. Сорок третiй рiк.
Був вересень. Менi вiдомо:
У жовтнi вступлять на порiг
В Донецьку школяри – i вдома

Менi роботи не знайти,
Не маю права зволiкати.
Туди ведуть усi путi –
I я поїхала – шукати...

У родичiв – великий дiм.
Там мешкання для Жорки, Митьки
I Шурки – всi окремi... З ким
Там поселитися? Вiдбитки

На себе можна начiплять,
Реп’ях, позиченої долi,
Чужi грiхи й на себе брать
За приєднання – мимоволi.

Я – у Георгuя. А вiн
Знайомий добре з Бережною.
Сусiдка – ось напроти дiм.
I розмовляє вже зi мною.

А наслiдок? Бере, бере
Мене у школу на росмову.
Вона – директор школи... Мре
Душа вiд радостi: я знову

У школi! Мовники беруть
I репетиторством хорошi,
З тих учнiв, що не тямлять суть
Науки, додатковi грошi.

Поблизу нас живе одна
Моя подiбна учениця,
В якої з мовою вiйна
I мозок твердий наче криця,

А мешка недалеко... Раз
Прийшла цю крицю пробивати
До ученицi в хату вчас.
I каже дiвчинкова мати:

-- Оце якраз гостює в нас
Зав облВНО Григорiй Данич.
Вiн з Чернiцiв. Майнуло враз:
Всевишнiй, чи можливiсть дариш?...

-- А де ж вiн нинi?
-- Та пiшов
Десь прогулятися довкола...
-- Ви – Данич?
-- Данич. Ну, то й що?
-- Моє покликання – це школа.

Я – мовник...
-- Добре. В Чернiвцях
Сьогоднi мовникiв бракує.
Вже вранцi вас залiзний птах
Зi мною разом вiдмандрує

До тих казкових Чернiвцiв...
-- Я так не можу. В мене мама...
-- Шкода. А я б якраз хотiв
Вас приєднать сьогодi ж прямо

До нас, педштабу в Чернiвцях.
Дам до донецького колеги
Листа. Бо тут у вчителях
Надлишок. Знаю, у сердеги

Проблема iнша: де вас дiть?...
Хай вiдрядить вас нам на помiч.
Втiм є питання: де там жить?...
Розв’яжемо негайно: помiж

Палацiв, церков, установ –
Модернi житловi будинки.
Чудових мешкань безлiч.. –
Знов
Це мiсто виникло в родинки:

I Юля зiбралась туди:
Квартира всю вiйну чекала.
Приїхали. Чужiх слiди?
Нема... Я пильно розглядала

Це мiсто, де вiднинi жить,
Аж поки їхали з вокзалу.
Ледь посирiла вже блакить
Жовтнева i вiдтiнок жалю

В невизначених почуттях.
Адже ж це щось нове у долi.
Як буду жити в Чернiвцях –
Чи щасливо? Я мимоволi

Зiтхнула.... Треба вiдпочить.
Наступний день для влаштування.
Йдем з Юлею удвох. Стучить
Сердечко. Кращi cподiвання

Здiйснились: Юлю влаштував
У бухгалтерiю шеф завом.
Мене секретарем узяв
У вiддлiл кадрiв, щоби справам

Давала раду. Безлiч справ.
Заповнюємо всi посади
По областi. Ловити гав
Нема й хвилини. Дати ради

Шеф вимага:
-- Директора!
Предметники! Де iнспектриси? –
Назад у Чернiвцi Дмитра
Повернуто з вiйни... Та риси

Колись веселого завжди
Уже сьогоднi не впiзнати.
Вiн весь – як втiлення бiди.
Що пережив – не мiг сказати.

Тут став начальником тюрми.
Почав жорстоко, сильно пити.
Вже як з оцим боролись ми
Удвох iз Юлею, зробити

Нiчого не могли з Дмитром.
Нi нашi cльози нi вмовляння,
Нi спроби криком нi добром --
Вiн пив.
-- Це замiсть покааяння. –

Ми зрозумiли. Вiн хотiв
Позбутися такої долi
Хоча б в цей спосiб – пив i пив.
Тим сподiвався владi солi

Насипать i роздратувать,
Щоб вигнала його з посади.
Але могли i позстрiлять.
Вiн з пекла вирвався. Заради

Мети зсиланням постраджав:
Запроторили до Сибiру,
Бо вiн багато дуже знав,
В обiцянку тiй владi щиру

Мовчати до кiнця життя
Не вiрили. Заборонили
З сiм’єю бачитися... Ця
Спокута долю надломила.

В Сибiру був багато лiт.
А повернувся – не до Юлi.
I не складав нiкому звiт,
А мовчки рятував вiд кулi

Родину... Хто би врятував
Його? До першої любовi
Прийшов. З села не виїжджав.
Неначе був напоготовi.

Тихенько обробляв город,
Провiдував мою матусю.
Мав пенсiю. З усiх клейнод –
Годинник. Вiн, мабуть, оту всю

Частину довгого життя
Закреслив би, та нiс у серцi…
Так, не пiшла без вороття...
I кiлька книг на етажерцi...

    

Жанр: Поэма
Форма: Рифмованное с классическим размером
Тематика: Дружеское


© Copyright: Семен Венцимеров Отправить личное сообщение , 2008

предыдущее  следующее


Напишите свой комментарий.
Тема:
Текст*:
Логин* Пароль*

* - это поле не оставляйте пустым


Главная - Стихи - Семен Венцимеров - Таке звичайне життя-5. Родичi. Як я стала чернiвчанкою...

Rambler's Top100
Copyright © 2003-2015
clubochek.ru